Клінт Іствуд. Чудовий актор або талановитий режисер? А може і те, й інше? Розбиратися в останньому ми будемо походу справи, розбираючи на кістки фільм «Річард Джуелл», на який ви вже можете йти в кіно. Проте не поспішайте і дочитайте цю рецензію до кінця, бо, може, на нього зовсім не обов’язково йти.
«НА РЕАЛЬНИХ ПОДІЯХ»
Все частіше і частіше ми спостерігаємо, як чергова новинка кіно голосно каже, що вона не висмоктана з пальця, а заснована на реальних подіях. Чомусь творці думають, що таким чином відразу піднімають градус уваги до своєї роботи. З одного боку це так. Завжди цікавіше спостерігати на екрані за тим, що мало місце у реальному житті.
Ось тільки мало хто бере до уваги той факт, що градус очікування від такого фільму в рази вище. Ми ж не чекаємо оскароносного сюжету від кінокоміксів? Все тому, що це атракціон, який покликаний розважати. Історії ж, які засновані на реальних подіях, мають донести до глядачів у повній мірі ту трагедію (не завжди, звичайно, трагедію, але в більшості своїй саме її), яка сколихнула весь світ. Ну або хоча б його частину.
Забігаючи наперед і відповідаючи на головне питання: «Чи вийшло на прикладі історії Річарда Джуелла зробити хороше кіно?» Відповідаємо: ні. І ось чому…
СПЕЦИФІЧНИЙ ПРОДУКТ
Для початку повернемося до режисера стрічки – легендарного Клінта Іствуда. Крім того, що він продовжує активно працювати як актор, він ще й від режисури не відходить. І це, на хвилиночку, у 89 років!
Картини Іствуда завжди були неоднозначними. Деякі вихваляли, вручаючи премію «Оскар», а деякі намагалися забути як страшний сон. Безумовно, невдалі роботи є у кожного режисера. Проте якщо у іменитих персон у відсотковому співвідношенні це зазвичай 80-90% хорошого кіно, і лише 10-20% поганого, старий Клінт йде десь посередині: 50% на 50%.
Дуже часто його фільми грішать тими чи іншими аспектами. На жаль, «Річард Джуелл», а точніше «Справа Річарда Джуелла» (як більш вдало обізвали стрічку російські прокатники) теж грішить. Навіть занадто.
Справа у тому, що замало просто переказати історію. Найголовніше (і найскладніше) — внести необхідну частку художності та драматургії до оповіді, щоб за подіями на екрані було цікаво спостерігати. На жаль, «Річард Джуелл» не демонструє цього.
Фільм переказує події, які сталися у нині далекому 1996-му році. Тоді звичайний охоронець Річард Джуелл знайшов сумку з бомбою під лавкою у парку і, своєчасно попередивши людей, врятував багато життів. Проте ЗМІ і поліція дуже швидко зробили з героя Джуелла ворога народу, звинувативши його у підготовці теракту.
Проблема фільму криється у тому, що ці факти ми можемо дізнатися і без допомоги картини. Тоді як фільм покликаний допомогти відчути історію зсередини, змусити співпереживати Джуеллові (якого, до речі, чудово виконав Пол Уолтер Хаузер) — цього не відбувається, історія занадто зосереджена на собі.
Проте, звісно, щось хороше у фільмі також присутнє. Неочікувано, та це гумор. Його не дуже багато, все ж таки стрічка не про посміятись, але він є. Ба більше, гумор дуже пасує усім персонажам, які навіть у самих скрутних ситуаціях можуть пожартувати. Такі сцени органічно вплетені в основні події і викликають посмішку. Також гумор дає змогу більш повно розкрити характери героїв, яких зіграли…
ЗІРКОВИНОЧКИ
Буває так, що міцний акторський склад може витягнути на собі левову частку проєкту. У цьому ж випадку і тут не все добре. Ні, Пол Уолтер Хаузер, Кеті Бейтс і Олівія Уайлд демонструють чудову акторську гру.
Проте Сем Рокуелл трохи губиться на тлі інших. Так, це все той самий харизматичний покидьок, якого ми бачили у роботах Мартіна Макдонаха, Семи психопатах та Білбордах. Та, власне, проблема у тому, що таким ми його вже бачили у Семи психопатах та Білбордах.
Сам Клінт Іствуд у власній картині не з’явився, хоча регулярно робив це в своїх попередніх фільмах. Очевидно, не знайшов для себе підходящого персонажа. І правильно зробив.
ПІДСУМОК ТО ЯКИЙ?
А ось який: «Річард Джуелл», безумовно, кіно не для масового глядача. Цілком можливо, що навіть не для великих екранів.
Окремо хотілося б додати, що стрічка точно не потрібна як українському прокату, так і усьому світу, за винятком США, де і сталася трагедія. Можливо, якби історія не зациклювалася на фактах, а демонструвала драматургічну складову — за нею було б цікаво спостерігати. Все ж, ми ходимо в кіно за емоціями, а для фактів є Вікіпедія.