На великі екрани вийшов фільм «Подорож доктора Дуліттла» — нова адаптація книжок Гью Лофтинга про ветеринара, що вміє розмовляти з тваринами. Головну роль у стрічці зіграв Роберт Дауні-молодший, а тварин озвучували, зокрема, Том Голланд, Рейф Файнс та Селена Гомез. Проте критику фільм отримав, м’яко кажучи, не найкращу — 31 бал на Metacritic і лише 12% позитивних відгуків на Rotten Tomatoes.
Перша кіноадаптація творів Лофтинга — мюзикл 1967 року — здобув дев’ять «Оскарів», а фільм 1998 з Едді Мерфі, пропри не надто високі оцінки, був, все-таки, успішним. Нову версію з Дауні-молодшим оглядачі називають передбачуваною і недбалою.
Проблема в тому, що останній «Дуліттл» — максимально недбалий фільм. Адаптація літературної класики від режисера Стівена Ґейгана передбачувана настільки, наскільки й бридка. На захист фільму можна сказати, що у глядача швидко формується зв’язок з милими CG-створіннями, а сюжет розкриває історії про психологічні травми. Однак цій адаптації не вистачає чарівності, а глядачам доводиться терпіти безладний сценарій.
Сценаристи часто виходять за рамки оригінальної історії, щоб накидати свою власну розповідь — запозичуючи з романів лише найнеобхідніше. І дуже шкода, що розвиток нових персонажів не пропрацьований так само сильно [як і у старих фільмах].
Кортні Говард, автор Variety
Кажуть, що навіть участь Роберта Дауні-молодшого не допомогла картині. Попри всю його харизму.
Всі ці невдалі спроби пожартувати зводять нанівець вроджену харизму Дауні — яка була такою вражаючою в адаптації «Шерлока Голмса», і повністю втрачена в «Дуліттлі».
Кортні Говард, автор Variety
Жоден лікар не може вилікувати те, від чого страждає «Дуліттл». З першої ж сцени стає ясно, що відбулося щось жахливе з цією дорогою спробою знову популяризувати літературну класику про звірів. […] Ви буквально можете почути, як ниють діти: «Мамо, тату, давайте підемо додому?»
Тодд Маккарті, автор The Hollywood Reporter
Також картину звинувачують у дешевих жартах «нижче плінтуса», що за задумом авторів, мали б сподобатися молодшій аудиторії.
Але історія — це ще не найгірше. Тварини постійно жартують: про пуки, про відрижку, про члени, про «братанів» […] — настільки, що часом розповідь взагалі не зрушується з місця.
Намагаючись зобразити уельський акцент, Дауні стає наполовину Тоні Старком, а наполовину Джеком Горобцем, і в результаті не попадає ні туди, ні сюди. Втім, його важко звинувачувати, бо найчастіше йому доводилося грати роль проти течії фільму. І будь-який розвиток персонажа Дуліттла в підсумку зводиться нанівець його звіриними супутниками.
Карен Хан, автор Polygon